Виставка Ростислава Котерліна «Велике й мале, старе й нове»

Наше життя пролягає між крайнощами, в межах, встановлених не нами. Як то: молодість – старість, сльози – сміх, народження – смерть, смерть – переродження, радість – гнів, страх – свобода. Були малими стали більшими. Були юними і – невпинно дорослішаємо. Життя тече і ми женемося за ним, поруч з ним, рідше у злагоді з ним, у пошуку сенсу і головне – власної сутності. Життя тече в обидва боки. Ця виставка в усіх сенсах метафорична. Лише стосовно форматів картин вона більш-менш конкретна. В часі перебування на планеті Земля з нами трапляються різні речі. Події веселі і сумні, меланхолійні й доброчинні. Ці події залишають відбитки в пам’яті або картини на полотні. Спогади, що не стираються. Óбрази, які не проминеш, бо вони сильніші за тебе. Коли переглядаєш картини попередніх років, ставлячи їх поруч з нинішніми, то розумієш, що це одна й та ж ріка, один і той самий потік. Минулі óбрази несуть в собі нагадування про важливі відкриття, осяяння чи передчуття. Як то початок великої війни, передусім в ментальних світах, що раптом стає жорстокою дійсністю, або меланхолійний колір неба, свобода вільного вітру чи яскрава особистість, котра перетворила власне життя на перформанс. Наскільки швидко старіють, втрачають актуальність події, що відбувалися з нами в певні моменти життя? Що ж насправді є важливим для нас тут і тепер у цьому фізичному тілі? Старе чи нове, мале чи велике? І що змінюється, коли концепти ментальних видінь в уяві художника стають художніми образами, картинами? Ці питання і є основним лейтмотивом виставки. Хиткість ситуації оголює крихкість людини. Старе повертається знову, нове старіє, з малого проростає велике і навпаки. Ми проживаємо кожний новий день чи кожну ніч, балансуючи між «поганим» і ще гіршим, й водночас між добрим ‒ і «ще кращим». Ми сподіваємося на краще у майбутньому, забуваючи, що «краще» вже є, але тільки для тих, хто зробив хоча б крок в той бік. Завжди є час, щоб прислухатись до завтрашнього шуму, який наближається. Спонтанні рішення виникають, коли ми чутливі і по-справжньому готові до них. Або за звичкою колективно тупцюємо в стаді, або ж, попри небезпеку, рухаємося до себе. Прислухайтесь, придивіться…

Ростислав Котерлін