Фотовиставка Володимира Гарматюка «Спонукання до причетності»

Фортечна галерея «Бастіон» презентує: фотовиставку Володимира Гарматюка «Спонукання до причетності» 15 червня 2017 року о 16:00.

«…поспішаймо любити людей
бо так швидко відходять
залишають по собі капці
і мовчазний телефон
марнота марнот
теліпається битим шляхом
а щось насправді важливе
зникає як сон
і тоді западає тиша –
така нестерпно лунка
така кришталева
наче народжена з того відчаю
коли ти думками із тим кого
вже немає»
(Ян Твардовський)

Коли є можливість, я стараюся взяти із собою фотоапарат. Я не є професійним фотографом, не маю спеціальної освіти. Я люблю ловити моменти, які мені видаються цікавими. Пізніше, переглядаючи те, що потрапило в кадр, я іноді знаходжу ті змісти, яких міг не зауважити під час зйомки. Дещо виставляю на профілі у фейсбуку. З реакції людей розумію, чи воно того вартувало. Є кілька авторитетних для мене людей, чия думка мені важить. Сюжетів не шукаю. У моїх «авторитетів» складається враження, що сюжети знаходять мене.

Люблю спостерігати за людьми і ловити їх у кадр. Коли вони цього не очікують. Тоді вони є самими собою. Неприкритими і щирими. Не всім це подобається. Іноді люди бачать, що я їх фотографую. Переважно нічого не кажуть. Іноді віддаю їм файли. Задарма. Дехто дякує. Дехто нічого не відписує. А дехто відмовляється. Колись, роблячи титри для одного з фільмів на Перегляд сучасного польського кіно, я познайомився із віршами Яна Твардовського. То був фільм про священика Яна Твардовського, розказаний людьми, у житті яких він так чи інакше з’явився. Можна сказати, через той фільм він з’явився і в моєму житті. Рядки з його вірша «Поспішаймо» я взяв собі за епіграф.
Дружина сказала: «то знову вниз». Нагадуючи про те, що мої сюжети – за визначенням знайомої фотографині – надто похмурі. Я відповів: «в тому й суть, що вверх». «Поспішайте», carpe diem. Бо за всякими дрібними
буденнощами, зловити і ув’язнити які ми женемося, від нас утікає щось важливе. І люди, які стають невільниками моїх сюжетів, також в ті моменти женуться за своїми. Я сам це розумію, хоча й сам перебуваю у полоні «буденностей». Ці фото – це свого роду самонаказ чи що..