Виставка Євгена Самборського «Ми ті на кого ми чекали»

Це своєрідне повернення художника до рідного міста після кількох років творчих пошуків поза межами Івано-Франківська. Тому не може дивувати прагнення автора порівняти, співставити мистецькі середовища Варшави, Києва, Львова та самого Франківська, а відтак, привнести нові ідеї, свіже дихання в арт-простір міста. Це проглядається від самого початку створення проекту аж до його завершення.

Виставка Самборського є, в першу чергу, концептуальним проектом, що містить в собі низку ідей, пов’язаних між собою в один ланцюжок. Нижче я намагатимуся розкрутити цей ланцюжок в один зі способів, яким можна його розкрутити. «Ми ті на кого ми чекали» – це мистецький жест, який, на мою думку, має два вектори спрямування, отже, як мінімум два рівні прочитання. Першим виступає глядач, пересічний житель або й особа, небайдужа до мистецького життя міста. Другим напрямком є мистецтво, точніше – його інституційний прояв. Кожен з цих двох векторів веде автора проекту і отримує свій меседж.

Найважливішою частиною виставки для художника був сам ремонт приміщення Центру сучасного мистецтва. Перед тим, як почати діалог з глядачем, художник створює умови, в яких обидві сторони могли б почувати себе комфортно. З вітрин знімається непрозора плівка, встановлюються спеціальні прожектори, які підсвічують приміщення Центру в темну пору доби. Робиться доступним для огляду кожен куток експозиції в будь-який час. Глядач, який справді зацікавився виставкою, не змушений шукати кращого кута огляду крізь зачинені двері. Художник, в свою чергу, не має шукати слова, щоб описати об’єкти з виставки своїм друзям стоячи перед вітриною, скажімо, опівночі. Цей ремонт не був першим ремонтом виставкового приміщення з часу створення ЦСМ. До Самборського простір центру змінювався двічі: Сергій Григорян з Юрою Боринцем малювали стелю, Олекса Фурдіяк – стіни і підлогу. Кожного разу малювалося перед виставками названих художників. Проте, якщо попередні автори змінювали стіни для того, щоб надати своїм експозиціям більш цілісного, завершеного вигляду, – у випадку з Самборським метою є глядач, його спосіб сприйняття.

Наступним свідченням спрямованості автора на глядача є скульптура «Пане, дайте пару копійок». В першу чергу, йдеться про глядача пересічного, який має звичку проходити повз сучасне мистецтво, позаяк не зацікавлений в такому, і його знання в сфері мистецтва часто обмежуються шкільними підручниками з історії чи літератури. Присутність «обличчя стометрівки» на виставці – своєрідний крок на зустріч простому непідготовленому глядачу, спроба пробудити відчуття близькості між ним і контемпорарі. Варто зазначити, що до образу «Пане, дайте пару копійок» неоднократно зверталися інші митці Івано-Франківська. Цей чоловік з’являвся на фотографіях Ростислава Шпука і на фасаді хостелу «Феномен», фактично набуваючи статусу ікони франківського поп-арту.

Виставка розгортається в інші об’єкти, на які переходить око глядача. І тут автор пропонує коротку експлікацію кожного з них, варіант символічного прочитання. Звична річ для концептуального мистецтва, яка пробуджує глядача до роздумів. Завдяки цьому опису автор і глядач стають на один рівень.

Ну й останній об’єкт, на який би хотілося вказати (проте не останній по значимості) – це літери «МИ ТІ НА КОГО МИ ЧЕКАЛИ». Важко сказати, хто саме чи що саме мається на увазі під словом МИ. Чи це стосується кожного, хто прочитав цю фразу? Чи стосується конкретного покоління людей, яке пройшло революції, живе в час війни і шукає відповідь на питання «скільки ще чекати?» Чи, може, стосується самих «дада-букв», які були створені з демонтованої плити? Головним мені тут ввижається той факт, що мистецтво звертається до глядача. І не просто звертається. Попередні виставки на стінах ЦСМ говорили, загравали, провокували. Але цього разу мистецтво кричить великими «капслоковими» літерами через вітрину на вулицю. Ми ж будемо сподіватися, що цей крик – не крик самотнього в пустелі.
Жест впорядкування приміщення ЦСМ мав на меті ще одну річ – зробити і показати, яким бачить Євген франківський центр сучасного мистецтва. Центр, в який можна запрошувати і привозити художників ХХІ століття. На цьому фоні розгортається взаємодія автора з мистецтвом.

Кожен етап ремонту задокументований і виставлений як частина експозиції, з окремим символічним трактуванням автора. Це й універсальна ширма, пил і архів, і надолужити згаяне. Саме вдосконалення інтер’єру є певним жестом в стилі естетики взаємодії, як влучно підмітив Мирослав Яремак.

Хочеться зупинитися детальніше на об’єкті «пил», позаяк він може мати досить промовисте символічне трактування. Пил, знятий зі стелі, нагадав Самборському мозок людини. Я дозволю собі зайти далі і скажу, що це пил повсякденності, який непомітно осідає на мізки людини. Це пил, якого треба позбуватися, щоб очистити думку та відчуття. І в першу чергу це стосується не так глядача, як художника. Завжди існує загроза, коли буденність перетворює мистецтво на ремесло і притуплює в художнику пошук нового, жагу вдосконалення.

До певного переосмислення мистецтва в Івано-Франківську спонукає організаційна сторона виставки. Мистецький проект здійснено за ґрантові кошти «Теплого міста». Відтак, можна говорити про те, що сучасне мистецтво в міському середовищі є затребуване, і є люди, які готові брати на себе функції просування, продюсування такого мистецтва. Проект показує, що навіть в невеликому містечку художник не обов’язково має робити всю підготовчу роботу (такі речі, як матеріально-технічне забезпечення, піар, фахове обговорення тощо) виключно власними зусиллями та за власний кошт. Хоча й тут запитань лишається більше, ніж відповідей, бо багато елементів арт-індустрії в місті просто не працює.

Після стадії ремонту слідує експозиція, оновлений простір наповнюється арт-об’єктами. Всі вони є прив’язаними до концепту вдосконалення приміщення і взаємодії автора з ЦСМ. Виставлені об’єкти не становлять самостійної цінності і є, за словами самого Євгена, своєрідними придатками до головної ідеї. Той же автопортрет, ширма, архів… Є питання тільки до ready made об’єкту під назвою «Горизонт» – знайденої в місті дошки, поверхня якої «нагадує живописний етюд рівнинного пейзажу, на котрому чітко видна лінія горизонту, яку нічого не затуляє». Будучи свідомим того, що воля автора є вторинною щодо процесу створення і втілення ідеї (Сол Левіт), мене не покидає сумнів щодо доцільності включення «Горизонту» в загальну експозицію.

Насамкінець хочу згадати лекцію Анатолія Звіжинского, директора ЦСМ, «Від дада до Самборського». Проект Євгена дав можливість Звіжинському звернути увагу на основні мистецькі практики, що мали місце за останні сто років. І якщо дадаїсти століття назад прагнули позбутися раціоналізму в мистецтві, Євген Самборський сьогодні, використовуючи ті ж засоби вираження, звертається до прагматизму (з елементами іронії) в намаганні вибудувати діалог між глядачем та мистецтвом. Коли був порушений діалог – питання не таке суттєве. Важливо, щоб обидві сторони відчували його потребу. Принаймні, в місті Івано-Франківську.

Остап Бринський, для ЦСМ